kinysya_cobain

Я так розумію, шо ніхто не знає шо таке сила волі, тому нвічим допомогти не може, ну шо ж тогда буду сама іскать...

Вчора були іменини....:) М-м-м-м... Ну як завжди подарунки кльові люди і купу задоволення.... З чим мене можете привітати:)

"Історійки під екстезі" Фредерік Бегбеде. Хтось шось чув?

Вона могла тільки кусати - ніжно або до крові, в залежності від сили того, що ховалось в її душі....

звіздяний цоколь
ерегована марія лопез
гатічьна крановщіца
розмазаний пістон
менструальний індекс
внутрігормональний гебельс
сєльскій колдрекс
ерегована квитанція
біологічєсі опасна бєласнєжка
продинамлений чумазік
менструальний пістон
розбещена аранжировка
сіфілітічіскій гондольєр
гатічьна мантелепа

Шо ета такоє?????:))))))

 Знаєте, я тіки шо дивилась фотки Психеї, і дивуюсь яка підозріла схожіть з Нірваною. Мала б велике бажання послухати цих чюваків і порівняти їх творчість. Ну візуально, це просто плагіат... Хоча, думаю, це зумовлено схожістю Фео (вокал) з Куртом. Але він всетаки не дотягує....

Ото сьогодні сиділа на парі у гімермеганайненависнішого викладача всього факультету (Його ім*я буду маскувати під загадковою літерою "Х", через етичні норми...Так нас вчать)...І кожного разу він змушує мене дивуватись...Чому ж досі на факультеті не зробили лекції з парафіненя, обсирання і тому подібного, можна було б навіть кафедру відкрити:) Приходиш до нього на семінари, і відро "Х" гімна виливається прямісінько тобі на голову, не давши тобі навіть рота відкрити... Шо ж роботи з такими покидьками???

Чому завжди виходить якось не справедливо...? Коли ти до людей з відкритою душею, а вони тим користуються і смачно плюють туди.... Абідна.... Залишатись одній, коли нікого поруч немає. Коли кожен куточок душі благає про порятунок чиєюсь присутністю, про підтримку...Знову ж таки абідна

Глуха німота обволочена світом в біле лахміття, прекрасним світлом жовтого вуличного ліхтаря. Нечутий і нечуючий, сліпий, але занадто зрячий. Зрячий розумом і серцем. Він бачить те, чого не бачать інші...
P.S. Ти тінь міг видати за світло,
А сірий камінь за кришталь.
Забрав життя, що пахло біллю,
Підняв з очей густу вуаль....

Чи була проституція у Львові маргінальним явищем....?



Преша згадка про проституцію у Львові виникла ще до 1450 року. Просто якась не вельми заможна гальцька пані таким чином заплатила за ремонт каналізації у своєму будинку... З того часу до неї й почали навідуватись у пошуках продажної любові.

Ельдорадо львівської проституції знаходилось на вулиці Шпитальній....Там такі собі панянки в червоних кожушках могли спокійно розходжувати по вулицях і пропонувати себе євреям...

У Львівському державному центральному історичному архіві зберігся дуже цікавий документ. 11 вересня 1935 року власники крамниць на вулиці Сикстуській (теперішня Дорошенка) поскаржилися, що від четвертої години пополудні з’являються проститутки й відлякують клієнтів. На вулиці були дорогі магазини, проте заможні клієнти не ходили нею, щоб їх, боронь Боже, не запідозрили в намаганні “зняти” дівчину.

Провадити це ремесло можна було лише в індивідуальному режимі. Але засновувати будинків розпусти не дозволяли. Сутенерів карали доволі серйозно, включно з ув’язненням.

Знову ж таки вельми неприємний факт, євреї могли спокійно перепродувати наших дівчат до Туреччини, після того як тут ними трошки покористувались...

Де саме знаходились борделі?

Існували підпільні будинки розпусти. Письменник Ян Парандовський згадує про такий будинок на вулиці Медовій. Його можна було впізнати за хитрим виразом обличчя швейцара, який підморгував чоловікам, недвозначно натякаючи на послуги, які там надавали.Найдавніший будинок розпусти знаходився там, де зараз руїни синагоги Золота Роза. Слід сказати, що синагога там постала теж не випадково.

Після того, як наприкінці ХV століття ліквідували бордель, що його утримував якийсь італієць, майже сто років місце пустувало. Аж наприкінці ХVI ст., коли євреї захотіли збудувати собі синагогу, місто виділило їм цю ділянку, своєрідно знущаючись.Інший будинок розпусти містився поблизу Арсеналу. Це була звичайна сільська хата, привезена з села Лопушна. Коридорчик, по обидва боки якого – по три невеличкі кімнатки. У середині ХVI ст. будиночок згорів. Бордель перенесли на ріг вулиці Сербської та Руської, де тепер є банк. Потім його переселили на Руську, де нині магазин радіотехніки.Ще один бордель знаходився за театром Марії Заньковецької, де на вулицю Б. Хмельницького повертає трамвай №6. Це місце називалося “На мості”. Десь у тому районі в ХVII столітті працював дім терпимості.

Саме цікаве те, що повіями ставали в 15-17 років після 27 вони втрачали касовий вигляд. На той час повія коштувала 5-12 грошів. Ну якшо це перевести в наші теперішні гривні, то послугами жриці кохання можна було скористатись всього за 7-15 гривень.Ось так

ДИТЯЧА ЗАБАВКА

Чому вони дивляться на нас очима?.. Охололим поглядом лапаю мимовільно клапті їх зіниць. Наче вони все знають. Люблять судити, обирати, стверджувати категоричні свої думки. І то усе єдиним доторком очей: ковзнуть по тобі так, немовби ніжно, а потім підло засміються вслід; здеруть із тебе все твоє убрання несамовито збоченим поглядом; розтинатимуть тебе навпіл своїм вправно підгостреним осудом.

Хай кине камінь той, хто без гріха. Уже ж всі закутки надмірно позакидувано камінням отих “святих”. То що ж, вперед, ви неодмінно маєте мене каменувати, мене замурувати заживо, замурувати заживо ще навіть до початку життя. Камінь за каменем. Осуд в очах. Ранок твого надгробку.
Звісно я попрошу вас про це мовчати, хоч знаю, що не так вже й легко стримати в собі той природжений потяг до пліток. Мовчіть, благаю, пообіцяйте свято берегти кожну краплину моїх сліз, чи радше кожну крихту їх, бо вже давно не плакала сльозами, а лиш сухою імітацією їх, штучно синтезованими крихкими дрібками-кристалами, що висипаються очима, мов пісок.
Невблаганно сипеться пісок. Вже місяць, навіть півтора відколи… Благаю, не вбивайте, ні, я ще хочу жити! То не кінець, таким не може бути кінець наземного перебування. Так легко, ти собі пішов, і ані слова, ані копійчини. Лиш забавка! Стереотипне дитиняче тарах-тальце не перестає тривожити мій слух. Пригадується, чи то краще сказати, уявляється, моя мама із немовлям на руках, подібна до матері Божої. Лагідна посмішка, немов з ікони. Скільки їй тоді було?
Конспекти на полицях вкрились пилом. Деякі з них часом тримаю у руках, годинами тримаю не в змозі зосередити свою незграбну увагу на жодному реченні. А той мій перший курс – то ж новий, жаданий-ба-жаний статус студента і несамовиті фінансові збитки моїх найближчих родичів. Мовчати. Єдине залишається – мовчати. Я намагаюся сховатись в холодних мурах стін бібліотек – принаймні там не задають питань: за-вчені підлітки див-ляться в світ інакше. Цнотливі сонні очі під товстим шаром збіль-шувальних лінз, мабуть, через недолік зору сприймають всіх відчутно кращими. Вони здебільшого мовчать, аби їх ідеали не мали змоги зруйнуватись у діалозі з реальністю. Вони несміливо мовчать. А я була смілива?
Як то було, навіть не пам’ятаю, - цілком сп’яніла, я згубила глузд і просторові орієнтації. Уже немає слів “хотілось би”, немає сліз, вологих, справжніх, немає інших виділень, так наче я уся засохла ізсередини, скрутилась, мов невдало засушений листок, чомусь кленовий. Хрусткі різнобарвні кленові листочки шурхотіли під ногами великої дитини, уособлювали кохання, завжди шалене, ніколи не розділене, окрім хіба що…
Мішок із штучними сльозами я зберігала у підвалі. Я не змогла позбутись лихої звички зберігати речі; усе здається, вони будуть комусь потрібні, колись, можливо, нашим дітям.
Тривала пауза – торкнула за живе, мордую себе розмовами-думками. Вже мало часу, потрібно думати. Певно, десь поруч є якесь тривіальне рішення, не позбавлене водночас геніальності. Де ж воно, де?
Сказати мамі?
Вблагати друзів позичити гроші? Я ж поверну, я б заробила, тільки ж терміновість. То ж перший, перший і останній раз.
Мовчати? Мовчати, аж поки час не скаже усе сам, чи привселюдно визнати всю соромітницьку правду?
врешті, бути чи не бути?
Мізерність всесвіту коливалась у дзеркальному відображенні її мікрокосма. Думки вже сплутались, і видавалися стомленими окремі слова. Дії робилися механічно; слова були, як голос із небес, як натяк вищої сили і стимул до дій. “Дешева шльондра. Шлюби по зальоту. Засоби протизаплідні.” Плавними, дещо сповільненими рухами знаходила потрібні речі. “Дитячий плач. Безпечний секс. Неповнолітня.” Чи досить гостре лезо? Так. “Аборти. За бортом. Або.” Вагання. Хвилину чи дві сиджу в тиші, не рухаюся. Вони мовчать, мої небесні голоси. Мабуть, дають можливість вирішити, але затьмарена свідомість не в змозі.“Навчання. Великі плани. І гроші, гроші, гроші.” Хтось говорив, правильно різати вздовж, а не впоперек. “Майбутнє, зрештою. Робота, сімейне щастя, жадані діти.” З розітнених судин бризкає кров… “Жадані діти. Маленькі усміхнені діти, що мають досить любові не конче обох батьків…”